люто
ЛЮ́ТО. Присл. до лю́тий¹.
Клацають люто зубами вовки (С. Ол., Вибр., 1959, 174);
Танки рвались до Пруту, Бились воїни люто (Криж., Під зорями.., 1950, 61);
Похмурий член комісії з мішками під очима люто ненавидів благообразного дідка (Тют., Вир, 1964, 561);
Хазяїн.. люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 66);
Дощ люто сік йому обличчя, груди, та він нічого не чув (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 27);
Хлопець так захопився, що вже нічого не чув і не помічав навколо. Працював люто, наполегливо (Коз., Гарячі руки, 1960, 65).
Словник української мови (СУМ-11)