монолітний
МОНОЛІ́ТНИЙ, а, е.
1. Прикм. до монолі́т; який є монолітом.
Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч (Гончар, І, 1954, 265);
// Суцільний.
Безкаркасні стіни.. можна робити монолітними або класти з дрібноштучних елементів, заготовлених заздалегідь (Колг. Укр., 4, 1958, 13).
2. перен. Міцно згуртований, об’єднаний.
В монолітній сім’ї радянських народів.. український народ.. досяг небувалого піднесення й розквіту (Тич., III, 1957, 430);
// Цілісний, суцільний.
Не можна, звичайно, ні для IX ст., ні навіть для часу, що передував йому, уявляти східне слов’янство як щось цілком монолітне в побутовому або в мовному відношенні (Пит. походж. укр. мови, 1956, 109).
Словник української мови (СУМ-11)