мученик
МУ́ЧЕНИК, а, ч.
1. Той, хто переносить або переніс муки, випробування.
Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту — думу немудрую Про чеха святого. Великого мученика, Про славного Гуса! (Шевч., І, 1951, 264);
Встануть мученики-браття. Встануть сестри, як живі… (Граб., І, 1959, 62);
Руставелі заслужив славу мученика, якого терзали вороги його за обстоювання нових прогресивних ідей свого часу (Тич., III, 1957, 61);
*У порівн. [Гаврило:] Прив’язали [козаки] до стовпа, як мученика, зібралась братія запорізька дивитись, як будуть чортів киями вибивати з мого тіла грішного (Корн., І, 1955, 261).
2. Канонізований церквою святий, що зазнав мук за віру.
Лукія зраділа. Вона давно вже не читала житій святих, а ось у цьому книгосховищі, напевне, є книжки про всіх святих мучеників… (Донч., III, 1956. 46).
Словник української мови (СУМ-11)