навідлі
НАВІ́ДЛІ, присл., діал.
1. Навідліг.
[Панас:] Якби ж я його побив абощо… А то так тільки, мазнув його навідлі… (Кроп., І, 1958, 131);
Щосили розмахнувши своїм довгим батогом, вартовий хльоснув хижака навідлі, і шуліка каменем звалився на суху землю (Досв., Гюлле, 1961, 61).
Наві́длі ки́дати і т. ін. — розмахнувшись, з силою кидати що-небудь від себе.
Коли штани були готові, Вустя навідлі кинула їх братові (Гончар, Таврія, 1952, 234).
2. На певній відстані.
Три сосни стоять — одна навідлі, інші двоє близенько в парі (Перв., Нова лірика, 1937, 208).
Словник української мови (СУМ-11)