навіки
НАВІ́КИ, присл.
1. Назавжди.
Тепер сняться мені ті гострі милі очі, але що було, те навіки минуло (Н.-Лев., II, 1956, 108);
Нещодавно ми з Волоковим відвідали оте навіки пам’ятне нам з сорок другого року містечко (Коз., Гарячі руки, 1960, 108).
Замо́вкнути наві́ки (наві́к) див. замо́вкнути.
2. У значній мірі, надзвичайно, дуже.
Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий навіки (Вовчок, І, 1955, 144);
Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку (Н.-Лев., II, 1956, 56);
Найбільше за всіх жалкує [Настя], що він їде з села. Навіть її навіки злющі очі беруться якоюсь тінню (Стельмах, II, 1962, 169);
// Повністю, цілком.
Погоріли ми навіки І нічого не зісталось! (Щог., Поезії, 1958, 136);
— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки! (Вовчок, І, 1955, 158).
Словник української мови (СУМ-11)