навіки
НАВІ́КИ, присл.
1. Назавжди.
Нехай свище буря, Ревуть гуррикани, – Закрились навіки, загоїлись рани (П. Куліш);
Нещодавно ми з Волоковим відвідали оте навіки пам'ятне нам з сорок другого року містечко (В. Козаченко);
Щось надломилося в їхньому коханні, щось велике і – навіки (Р. Іваничук);
Було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навіки втрачений світ (П. Загребельний);
Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником (І. Драч).
2. Значною мірою, надзвичайно, дуже.
Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий навіки (Марко Вовчок);
Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку (І. Нечуй-Левицький);
Найбільше за всіх жалкує [Настя], що він їде з села. Навіть її навіки злющі очі беруться якоюсь тінню (М. Стельмах);
// Повністю, зовсім.
– Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче – задушив би мене навіки! (Марко Вовчок);
Погоріли ми навіки І нічого не зісталось! (Я. Щоголів).
– Сла́ва Ісу́су! – Наві́ки Сла́ва! див. сла́ва.
◇ (1) Грім би поби́в наві́ки на би́тій доро́зі (д) див. грім;
(2) Грім би приби́в наві́ки на би́тій доро́зі (д) див. грім;
Зімкну́ти уста́ наві́ки (наві́к) див. змика́ти;
Змо́вкнути (змо́вкти) наві́ки (наві́к) див. змовка́ти;
О́чі скліпи́ти наза́вжди́ (наві́ки) див. о́ко¹;
Сплю́щити [наві́ки] о́чі див. сплю́щувати;
Спочива́ти (спа́ти) / спочи́ти (засну́ти) наві́ки (дові́ку, ві́чним (вікові́чним) сном) див. спочива́ти;
Уста́ (вуста́) зімкну́лися (зі́мкну́ться) наві́ки див. уста́;
(3) Хоч грім би поби́в наві́ки на би́тій доро́зі (д) див. грім;
[Хоч] грім би поби́в (приби́в) [наві́ки] на би́тій доро́зі див. грім;
(4) Хоч грім би приби́в наві́ки на би́тій доро́зі (д) див. грім;
Цу́рка наві́ки див. цу́рка.
Словник української мови (СУМ-20)