надавлювати
НАДА́ВЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАДАВИ́ТИ, давлю́, да́виш; мн. нада́влять; док.
1. перех. і неперех. Натискувати на що-небудь.
Дерев’яне рідке склепіння [штреку].. все ще тримало мільйоннотонний тягар породи,, що непереборно все нижче надавлював кріплення (Досв., Вибр., 1959, 344);
Глибоко всадив [Демид] лопату в землю, надавивши її ногою (Гр., II, 1963, 84);
Дід Остап посміхнувся і, як дитина, знову надавив грушу сирени (Епік, Тв., 1958, 583);
*Образно. Лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було (Мирний, III, 1954, 54);
// Стискаючи руками або налягаючи тілом, заподіювати фізичну незручність, біль.
— Батько матір б’ють! Усю на їх одежу порвали, звалили додолу, надавили і за горло давлять (Мирний, І, 1954, 157);
Тоня, впіймавши його, надавила, стала нагинати у воду (Гончар, Тронка, 1963, 231);
// перех. Торкаючись чого-небудь, заподіювати біль; намулювати.
Стали на ніч в Ярославі, Лежить русин десь на лаві. Всю ніч ока не стулив. Костомахи надавив (Фр., X, 1954, 122);
Мав мороку він велику. Бо п’ятак у черевику Відіграв одну лиш роль —Надавив йому мозоль! (С. Ол., Вибр., 1959, 147).
2. перех. Видавлювати яку-небудь кількість рідини з чогось.
— Оце їду в Сінеу олійки трохи надавити… — пояснює візник (Чаб., Балкан, весна, 1960, 87).
3. перех., розм. Давлячи, знищувати якусь кількість кого-, чого-небудь.
Надавити жуків.
Словник української мови (СУМ-11)