надивлятися
НАДИВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., НАДИВИ́ТИСЯ, дивлю́ся, ди́вишся; мн. надивляться; док.
1. Довго, досхочу дивитися на кого-, що-небудь.
— Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більше не побачите ніколи (Вас., II, 1959, 468);
Востаннє надивлялись присмучені заробітчани на рідне село (Гончар, Таврія, 1952, 18);
Вона [мати] серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на нього [Івана] надивитись. Наговоритись (Шевч., II, 1953, 194);
Надивившись досхочу на електрозварниць, вона пішла вздовж кам’яного паркана, все ще несучи в грудях несподівану радість (Ткач, Арена, 1960, 59);
// Уважно спостерігаючи, пізнавати, вивчати кого-, що-небудь.
— Надивилась я на Прісю за ті два тижні влітку. У неї тільки кавалери в голові (Головко, II, 1957, 591).
2. Багато бачити чогось, часто зустрічатися в житті з ким-, чим-небудь.
Світове горе велике. Він надивився на нього. І вдома і по світах (Коцюб., II, 1955, 41);
Кінь цей — як вітер. Надивився на них Корж за життя. Знається він на конях (Тулуб. Людолови, І, 1957, 387).
3. перев. із запереч, н е. Досхочу, до повного задоволення намилуватися ким-, чим-небудь.
— Ну й чого воно із дітьми отак-о носяться та не надивляться? Нічого в них нема (Григ., Вибр., 1959, 277);
Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї (Н.-Лев., II, 1956, 47).
Словник української мови (СУМ-11)