намірятися
НАМІ́РЯТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., НАМІ́РИТИСЯ, рюся, ришся, док.
1. з інфін. Мати намір робити що-небудь.
А тепер уже, он бачиш, Доходить до чого, Що я стратить наміряюсь Максима святого (Шевч., II, 1953, 257);
Саїд Алі.. намірявся повідомити й Лодиженка про повернення Любові Прохорівни (Ле, Міжгір’я, 1953, 471);
Щось мені здається, що він ніби намірився сватати мою дочку (Н.-Лев., IV, 1956, 127);
Мар’ян.. намірився як-небудь відкараскатися від надокучливого свата (Чорн., Визвол. земля, 1959, 187).
2. на кого — що, в кого — що і без додатка. Націлюватися в кого-, що-небудь, замахуватися на когось, щось.
Левіт береться за камінь і наміряється в пророка самарійського (Л. Укр., II, 1951, 159);
У шинелях зелених кати. Наміряються із автомата (Сос., II, 1958, 447);
Уже намірився [стрілець], вже курок відвів, щоби вбити Селезня (Фр., IV, 1950, 81);
Побачивши, як бугай на мого хлопця рогами намірився, кинув я все та й лізу прожогом із даху (Мур., Бук. повість, 1959, 11).
Словник української мови (СУМ-11)