намісництво
НАМІ́СНИЦТВО, а, с.
1. Адміністративний орган правління, очолюваний намісником (у 1 знач.).
"Руська бесіда" подала до намісництва львівського просьбу про дозвіл основання [заснування] у Львові постійного руського театру (Фр., XVI, 1955, 97).
2. іст. Територіальна одиниця, якою керував намісник (у 1 знач.).
З лівобережних і південних українських земель було згодом утворено п’ять намісництв: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, пізніше — Харківське і Катеринославське (Іст. УРСР, І, 1953, 352);
Височайшим указом справу цю [турбаївців] було доручено вести правителеві Катеринославського намісництва генерал-майору Каховському (Гончар, Таврія.., 1957, 134).
Словник української мови (СУМ-11)