намісництво
НАМІ́СНИЦТВО, а, с., іст.
1. Адміністративний орган правління, очолюваний намісником (у 1 знач.).
Течія верховодної ієрархії .. обома вухами прислухується до того, що робиться в Відні і що говорять у намісництві (І. Франко);
На Губернаторських валах – ні душі. Лише біля намісництва стояло кілька фіакрів (Є. Куртяк).
2. Територіальна одиниця, якою керував намісник (у 1 знач.).
А коли прибув Фест до свого намісництва, то він по трьох днях відійшов із Кесарії до Єрусалиму (Біблія. Пер. І. Огієнка);
Височайшим указом справу цю було доручено вести правителеві Катеринославського намісництва генерал-майору Каховському (О. Гончар);
Завдяки Топографічному комітетові та Академії наук було проведено низку описів українських губерній і намісництв (з наук. літ.);
1781 року Катерина ІІ скасувала полковий поділ, як і козацтво: Україну поділили на три намісництва – Новгород-Сіверське, Київське та Чернігівське (з навч. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)