намісництво

НАМІ́СНИЦТВО, а, с., іст.

1. Адміністративний орган правління, очолюваний намісником (у 1 знач.).

Течія верховодної ієрархії .. обома вухами прислухується до того, що робиться в Відні і що говорять у намісництві (І. Франко);

На Губернаторських валах – ні душі. Лише біля намісництва стояло кілька фіакрів (Є. Куртяк).

2. Територіальна одиниця, якою керував намісник (у 1 знач.).

А коли прибув Фест до свого намісництва, то він по трьох днях відійшов із Кесарії до Єрусалиму (Біблія. Пер. І. Огієнка);

Височайшим указом справу цю було доручено вести правителеві Катеринославського намісництва генерал-майору Каховському (О. Гончар);

Завдяки Топографічному комітетові та Академії наук було проведено низку описів українських губерній і намісництв (з наук. літ.);

1781 року Катерина ІІ скасувала полковий поділ, як і козацтво: Україну поділили на три намісництва – Новгород-Сіверське, Київське та Чернігівське (з навч. літ.).