неня
НЕ́НЯ, і, ж.
1. пестл. Жінка стосовно до народжених нею дітей.
Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло нені старої… (Мирний, III, 1954, 78);
Хочеться спати… голова хилиться. А неня вже постіль постелила (Хотк., II, 1966, 104);
Хіба ж нам розлюбить і нені усміх милий, І усміх любої, і шелести дібров? (Рильський, Поеми, 1957, 222);
// Уживається як звертання до матері.
Дітки маленькі кликали маму: — Вставай, голубко, нене кохана (Граб., І, 1959, 332);
— Люба нене, прости, не клени, [кляни] наймолодшого рідного сина (Гонч., Вибр., 1959, 42);
*Образно. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму з хмари на розмову.. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток (Шевч., І, 1963, 238).
2. у знач. виг. Уживається для вираження переляку, здивування, радості і т.ін.
[Голоски Потерчат:] Ми ж бо не знали, що тута гості, ми б не зринали з глибокості… Ой, нене, сум! Нум плакать, нум! (Л. Укр., III, 1952, 222).
Словник української мови (СУМ-11)