нехіть
НЕ́ХІТЬ, хоті, ж. Небажання робити що-небудь.
— Ти старомодна аристократка моя, — закинув я жартом, зачувши її нехіть до подорожі (Коб., III, 1956, 291);
З пошани до Оріховського, перемагаючи в собі нехіть, Дарка вилізла на горище й дістала звідтіль брошуру (Вільде, Повнол. діти, 1960, 397);
// Неприязнь до кого-, чого-небудь.
В серці у Гната накипала ненависть до нелюбої жінки, нехіть до своєї хати (Коцюб., І, 1955, 26);
[Кай Летіцій:] Та… я вже не вперше у тебе помічаю тую нехіть до цезаря (Л. Укр., II, 1951, 363);
// у знач. присл., розм. З неохотою.
Шура нехіть присіла на краєчок лавки, нервово мнучи в руках край хвартуха (Добр., Тече річка.., 1961, 268).
Словник української мови (СУМ-11)