німіти
НІМІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Втрачати здатність говорити.
Мати дивиться на неї, Од злості німіє (Шевч., І, 1951, 167);
Чирва раптом німіє, дивиться розширеними з жаху очима (Мик., І, 1957, 93);
*Образно. Реве, лютує Візантія, Руками берег достає; Достала, зикнула, встає… І на ножах в крові німіє (Шевч., І, 1951, 202).
2. перен. Втрачати чутливість, заклякати.
У мисливців німіли від морозу ноги (Трубл., Лахтак, 1953, 55);
Б’є, рубає кригу й Вутанька. Гострі крижані скалки залізом стріляють в обличчя, щемлять, німіють від болю мокрі, розчервонілі руки (Гончар, II, 1959, 163).
3. перен. Сповнюватися тишею.
Сонце заходить, гори чорніють. Пташечка тихне, поле німіє (Шевч., II, 1953, 20);
Місто німіє, гасить світло і покривається сном (Мирний, III, 1954, 150);
// Ставати нерухомим (про море).
Котовський заходив у море по коліна в найдужчий дванадцятибальний шторм — і хвилі опадали, а море німіло в мертвому штилі (Смолич, V, 1959, 28).
Німі́є се́рце (душа́) — кого-небудь охоплюють великі переживання, хвилювання у зв’язку з чим-небудь.
Замерзли груди в бідняка, Душа німіла з переляку (Граб., І, 1959, 207);
Коли їхали через знайоме місто.., серце його боляче стискалось і німіло (Кол., Терен.., 1959, 368).
Словник української мови (СУМ-11)