німіти
НІМІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Втрачати здатність говорити.
Мати дивиться на неї, Од злості німіє (Т. Шевченко);
Чирва раптом німіє, дивиться розширеними з жаху очима (І. Микитенко);
* Образно. Реве, лютує Візантія, Руками берег достає; Достала, зикнула, встає... І на ножах в крові німіє (Т. Шевченко);
// Переставати видавати будь-які звуки.
Мати дивиться на неї, Од злості німіс (Т. Шевченко);
Враз усі заніміли і заклякли, де хто стояв (Григорій Тютюнник).
2. перен. Втрачати чутливість (про тіло або його частини); терпнути, клякнути.
У мисливців німіли від морозу ноги (М. Трублаїні);
Б'є, рубає кригу й Вутанька. Гострі крижані скалки залізом стріляють в обличчя, щемлять, німіють від болю мокрі, розчервонілі руки (О. Гончар).
3. перен. Сповнюватися тишею.
Сонце заходить, гори чорніють. Пташечка тихне, поле німіє (Т. Шевченко);
Місто німіє, гасить світло і покривається сном (Панас Мирний);
// Ставати нерухомим (про море).
Котовський заходив у море по коліна в найдужчий дванадцятибальний шторм – і хвилі опадали, а море німіло в мертвому штилі (Ю. Смолич).
Словник української мови (СУМ-20)