одутлий
ОДУ́ТЛИЙ, а, е. З розпухлим, набряклим обличчям, тілом; брезклий.
А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні похожає (Шевч., II, 1963, 201);
Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем.. і здававсь мало не старою людиною (Тулуб, Людолови, II, 1957, 36);
// Товстий, опасистий.
Сміявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного — го-го-го-го! — мов порожня бочка гула (Гр., II, 1963, 317);
Привітавшись з Овчаренком, підполковник представив свого начштабу — поважного, одутлого майора (Збан., Доля, 1961, 83);
*Образно. По кам’яній вулиці міста наперегони мчали повні пасажирів одутлі автобуси і легкові машини (Панч, II, 1956, 76);
// Збільшений в об’ємі від набрякання, розпухання і т. ін. (про частини тіла).
Олексій Іванович був чоловік неабиякий: ..рот широкий.., ніс приплюснутий, а на кінці одутлий, мов волоська ріпа (Мирний, IV, 1955, 220);
За сніданком Геннадій сидів з одутлим обличчям і розпухлим носом (Кочура, Зол. грамота, 1960, 21);
Метнув [Левко] на Карпа колючі очі і ждав. А той заглибився в книгу, щось шепотів, ворушачи одутлими губами (Цюпа, Назустріч.., 1958, 24).
Словник української мови (СУМ-11)