одутлий
ОДУ́ТЛИЙ, а, е.
З розпухлим, набряклим обличчям, тілом; брезклий.
А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні похожає [походжає] (Т. Шевченко);
Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем .. і здававсь мало не старою людиною (З. Тулуб);
// Товстий, опасистий.
Сміявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного – го-го-го-го! – мов порожня бочка гула (Б. Грінченко);
Привітавшись з Овчаренком, підполковник представив свого начштабу – поважного, одутлого майора (Ю. Збанацький);
* Образно. По кам'яній вулиці міста наперегони мчали повні пасажирів одутлі автобуси і легкові машини (П. Панч);
// Збільшений в об'ємі від набрякання, розпухання і т. ін. (про частини тіла).
Олексій Іванович був чоловік неабиякий: .. рот широкий.., ніс приплюснутий, а на кінці одутлий, мов волоська ріпа (Панас Мирний);
За сніданком Геннадій сидів з одутлим обличчям і розпухлим носом (П. Кочура);
Метнув [Левко] на Карпа колючі очі і ждав. А той заглибився в книгу, щось шепотів, ворушачи одутлими губами (І. Цюпа).
Словник української мови (СУМ-20)