оповідати
ОПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і заст. ОПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., ОПОВІ́СТИ́, і́м, іси́; мин. ч. опові́в, віла́, ло́; док., перех. і неперех. Повідомляти щось про кого-, що-небудь, описувати; передавати словами бачене, пережите і т. ін.; розповідати.
— Як же зветься ота найдивніша сторона, про яку ти мені тепер оповідаєш? (Л. Укр., III, 1952, 743);
Вона спокійно оповідала події того вечора (Фр., І, 1955, 111);
— Літописець оповідає: князь Святослав ходив легко, як барс (Довж., І, 1958, 293);
Як почали просити старого.. та й врешті упросили, аби оповів їм.. яку цікаву історію з селянського життя (Стеф., І, 1949, 257);
І скільки таємниць він оповів мені Про звичаї качок (Рильський, Поеми, 1957, 228);
// Переказувати що-небудь прочитане або почуте.
Ніхто з її подруг сільських краще від неї не вмів співати, а казки оповідаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звірів чи людей, про яких казала (Гр., І, 1963, 433);
Кузьма оповів цікаву притчу про стрічки на безкозирці та матроську тільняшку (Кучер, Прощай.., 1957, 136).
Словник української мови (СУМ-11)