оповідач
ОПОВІ́ДА́Ч, і́дача́, ч.
1. Той, хто оповідає що-небудь, розповідає про щось.
Оповідач вів себе нахабно, не турбуючись, що його іноді слухають люди, які не співчувають йому (Гжицький, Вел. надії, 1963, 18);
// Той, хто вміє гарно, майстерно розповідати що-небудь.
Він розказував їх [народні анекдоти] чудовою українською мовою, плавкою, повною квіток поезії, чому позавидував би найкращий оповідач (Н.-Лев., І, 1956, 442);
За спогадами сучасників, автор "Енеїди" був живою, дотепною людиною, майстерним оповідачем (Ком. Укр., 9, 1969, 88);
// Письменник, який володіє мистецтвом викладу.
Наум Тихий — поет. Роман "У дорогу виходь на світанні" — перший його прозовий твір. Перший, але, треба сподіватися, не останній, бо в ньому виявився цікавий оповідач з іскоркою того сердечного горіння, без якого взагалі неможлива художня творчість (Вітч., 2, 1961, 193);
// Артист або учасник художньої самодіяльності, що виступає перед глядачами з читанням оповідань.
Виступали оповідачі, танцюристи, показали свою майстерність.. гімнасти (Кучер, Чорноморці, 1956, 63).
2. Той, хто оповідає казки, анекдоти та ін. фольклорні твори.
Щодо народних оповідачів, то їх виступи, які здебільшого мають характер імпровізацій, слід записувати з такою ж фонографічною точністю, як і пісні (Нар. тв. та етн., 1, 1962, 8).
Словник української мови (СУМ-11)