повно
ПО́ВНО.
1. Присл. до по́вний 1-3.
Ось уже ложка почала й дна казанка досягати, гарчить по ньому, наміряючись повніше набратись (Мирний, IV, 1955, 320);
Щодо повноти, то, далебі, перекладаючи англійські сонети чи октави, неможливо повно відтворить все сказане в оригіналі (Рильський, IX, 1962, 77);
// На всю силу.
Вже вся буйна зелень навкруги виблискує дощовими краплями та сонцем, і птиці щебечуть, і повно, краплисто падає в свіжу післягрозову тишу лунке зозулине: ку-ку! (Гончар, II, 1959, 252);
// у знач. присудк. сл.
Насті зараз стало на душі гарно і повно… (Вовчок, Вибр., 1937, 103).
◊ Ди́хати (зітха́ти, зітхну́ти і т. ін.) по́вно — глибоко дихати, зітхати тощо.
Холодне вогке повітря одразу війнуло на Марусю і окутало, наче простиралом. Зітхнула повно, широко (Хотк., II, 1966, 135);
Не по́вно ро́зуму (ума́) у кого — те саме, що Не спо́вна ро́зуму ( див. ро́зум); По́вно [є (було́)] кого де — всюди є, встигає хто-небудь.
Цілісенький вона день було тупає-порається коло господи, її і в хаті і надворі, її на городі і коло загороди, — скрізь її повно (Вовчок, VI, 1956, 218).
2. Багато кого-, чого-небудь; протилежне мало.
Він щоранку Повно їжі насипав, Лив і воду [пташці] (Щог., Поезії, 1958, 385);
Незабаром до кімнати набилося повно людей (Панч, Гомон. Україна, 1954, 7);
// Ущерть, більше ніж досить.
Незабаром показалися й сани, повно навантажені (Мирний, II, 1954, 125);
// у знач. присудк. сл.
В хаті стало повно, як у вулику. Увіходячи, всі поздоровляли Зінька з щасливим поворотом (Гр., II, 1963, 465).
Словник української мови (СУМ-11)