повіяти
ПОВІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док.
1. неперех. Почати віяти (у 1, 2 знач.).
Завірюха ще повіє, В хаті ще похолодіє (Щог., Поезії, 1958, 84);
Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив землю, і на поля бризнуло сонце (Тют., Вир, 1964, 11);
А три верби схилилися, Мов журяться вони, Що пройде любе літечко, Повіють холоди (Гл., Байки.., 1959, 288);
*Образно. Після жаркого дня вечір повіяв прохолодою (Жур., Дорога.., 1948, 59);
// безос.
, чим. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами (Коцюб., І, 1955, 239);
// безос. , чим, у сполуч. із сл. весна, холод, війна і т. ін. Стало (стане) відчутним наближення, швидке настання весни, зими, війни тощо.
Скрізь повіяло весною, Все новим життям цвіте… (Граб., І, 1959, 164);
Дні настали сірі, безбарвні, схожі на сутінки. Повіяло ранніми осінніми холодами (Гончар, IV, 1960, 47).
◊ І́ншим (не тим) ві́тром пові́яло — змінилися обставини, настрої і т. ін.
— А ви ж торік казали, що Заруба такий, як і всі… — Мало що я казала від злості? — буркнула Лукія. — Всі казали, а тепер бачу, що не тим вітром повіяло (Кучер, Трудна любов, 1960, 77);
Сві́жим ві́тром пові́яло — змінилися обставини, настрої і т. ін. на краще.
Галина продовжує справу матері. Торік з двома подругами прийшла вона на ферму, і тут відразу повіяло свіжим вітром.. Приміщення побілили, причепурили (Грим., Незакінч. роман, 1962, 11);
Холо́дним ві́тром пові́яло — змінилися обставини, настрої і т. ін. на гірше.
Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло (Шевч., II, 1963, 407);
То йому привиджується удача: земля знову його, він такий радий.. Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. (Мирний, І, 1949, 251);
Хо́лодом пові́яло від кого — дуже стримано повівся хто-небудь з кимсь, неприязно поставився хто-небудь до когось.
[Оксана:] Він попрікає мене тобою. Зразу, коли приїхав, зустрів мене ласкаво, а коли взнав, що ти тут, так холодом од нього і повіяло (Мороз, П’єси, 1959, 37).
2. неперех. Війнути (у 1 знач.).
[Орест:] Я глядітиму тебе так, що й вітрові не дам повіять на тебе (Л. Укр., II, 1951, 91);
Проз неї пронеслась, як вихор, панна Броніслава з Ястшембським й повіяла на неї тонкими пахощами (Н.-Лев., II, 1956, 86);
Кукулик сів. Впустив на своє обличчя сонячність, повіяв на присутніх лавандою.., милостиво кивнув Кошарному (Загреб., День.., 1964, 201);
// безос.
Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям (Тют., Вир, 1964, 188);
// безос. , перен. Ви́кликати яке-небудь відчуття, якісь настрої, спогади і т. ін.
Микола задумався. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було (Фр., І, 1955, 367);
Від хлопця повіяло чимсь рідним і недосяжним (Кучер, Пов. і опов., 1949, 51).
3. неперех. Помахати чим-небудь.
*Образно. Я кохав і кохаю, хоч надії не маю, І завжди тебе буду любити; Воєвода ж не мріяв, лиш грошима повіяв І зумів твоє серце купити (Голов., Поезії, 1955, 34).
4. перех. Очистити зерно на вітрі або віялкою.
5. неперех. Віяти якийсь час.
Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває; То приляже та послуха, Як кобзар співає.. Послуха, повіє… (Шевч., І, 1963, 53);
Хмари прогнав [Юпітер] дощові і, повіявши вітром північним, Небо землі показав, а землю — блакитному небу (Зеров, Вибр., 1966, 309).
6. неперех., розм. Те саме, що пові́ятися.
[Палажка:] І дивно: так само кинула [я] батька і матір, як от і вона… Повіяла в чужу сторону, за другим, думаючи того химерного щастя до себе залучити… (Мирний, V, 1955, 223).
7. перех., розм. Примусити піти куди-небудь;
// безос.
[Ларивон:] А дай мені, стара, кожушанку, подибаю і я!.. [Христя:] Куди тебе повіє? Сиди в хаті… (Кроп, IV, 1959, 353).
Словник української мови (СУМ-11)