покаляти
ПОКАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док., перех.
1. розм. Забруднити, вимазати кого-, що-небудь; побруднити.
— Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! — ляснула Мотря. — Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, — сказала Мелашка (Н.-Лев., II, 1956, 357);
Не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв (Чуб., V, 1874, 235).
2. перен. Зганьбити, заплямувати кого-, що-небудь; споганити.
Не хочу покаляти Честь багатирськую свою (Котл., І, 1952, 277);
Ніхто з козацтва не покаляв тої золотої слави — ні козак Байда,.. Ні Самійло Кішка (П. Куліш, Вибр., 1969, 143).
◊ Покаля́ти ру́ки (ру́чки, ру́ченьки):
а) зіпсувати, понівечити руки брудною або важкою роботою.
В найми іди на старість літ.. і дочку свою, пишну панночку, веди за собою; хай лишень.. помаже-покаляє свої білі рученьки (Мирний, III, 1954, 54);
б) зробити щось ганебне, що викликає осуд.
Словник української мови (СУМ-11)