пообіцяти

ПООБІЦЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док., перех., з інфін. або спол. що і без додатка. Дати обіцянку кому-небудь зробити щось або дати що-небудь.

Пообіцяти одному, а дати другому — це не личить (Мирний, V, 1955, 412);

Нарешті Катруся якось втихомирилася та й пообіцяла прийти на вечорниці (Кобр., Вибр., 1954, 135);

Вже кілька днів, як дідусь пообіцяв мені, що візьме з собою в ліс по тички (Томч., Готель.., 1960, 66);

Бенедикт пообіцяв двадцять гривень тому, хто знайде або викаже Людомира (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 124);

// Запевнити когось у здійсненні чого-небудь; висловити передбачення про здійснення чогось.

— Від чого помер мій тато? — поцікавився Геннадій. — Зараз проясниться! — пообіцяла жінка неприязно (Вол., Місячне срібло, 1961, 119);

— А я, може, їх [внуків] і не дочекаюся. — Дочекаєшся! — пообіцяв батько (Стельмах, II, 1962, 345);

// Висловити погрозу.

— До командира веди, бо так гранатою і торохну, — пообіцяв Чумаченко (Тют., Вир, 1964, 312);

Келембет спробував запитати його про стан здоров’я — Мехтодій Мехтодійович послав його к чорту й пообіцяв послати ще далі (Ю. Янов., II, 1954, 102).

Словник української мови (СУМ-11)