поплічник
ПОПЛІ́ЧНИК, а, ч.
1. Товариш, співучасник в якій-небудь почесній справі, сподвижник.
[Леся:] Як мало вже зосталося вірних друзів, поплічників! (Сміл., Черв. троянда, 1955, 82);
З ним вилетіли його три поплічники в боях за визволення Радянської України від німецьких загарбників (Ле, Мої листи, 1945, 187);
Максим Нерчин стояв струнко в урочисто-напруженій шерензі почесної варти, серед своїх поплічників — бойових офіцерів (Рибак, Час.., 1960, 8);
// Той, хто допомагає в якій-небудь роботі; помічник, підручний;
// Той, хто поділяє напрямок чиїх-небудь думок, дій; прибічник, однодумець.
Після того, як сказав своє слово Чумак, котрий розповів про користь від хати-читальні, дуже мало залишилося серед поплічників Лисиці (Речм., Весн. грози, 1961, 201).
2. зневажл. Співучасник яких-небудь ганебних або ворожих дій, учинків; спільник.
Двоє отаманових поплічників кидаються до дівчини і стягують гімнастьорку (Бурл., М. Гонта, 1959, 152);
Листівка закінчувалася закликом до боротьби з польськими окупантами та їх поплічниками — буржуазними націоналістами (Вільде, Сестри.., 1958, 252);
// Той, хто прислужує кому-небудь, готовий допомагати в будь-яких діях, перев. ганебних; посіпака, прислужник.
— Коли б ми робили як дома, то й вас тут не було б. На кому б тоді своє півпанське жалування заробили? — акуратно підгрібає [Христина] покіс і косує оком на облінену й розімлілу постать панського поплічника (Стельмах, І, 1962, 553).
Словник української мови (СУМ-11)