поснути

ПОСНУ́ТИ, немо́, нете́, док.

1. Впасти в сон, заснути (про всіх або багатьох).

Знов змовкли — сидимо… Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії (Вовчок, І, 1955, 246);

Ніч криє і місто, і табір ворожий, ..Поснули усі до спочивку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа (Л. Укр., І, 1951, 112);

— Давайте, хлопці, заспіваємо абощо, а то ще поснемо тут, — сказав жвавий і непосидливий Марченко (Вас., І, 1959, 101);

Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули (Гончар, І, 1954, 281);

*У порівн. Усі троє [Пріська, Панько та Кирило] полягали і помовкли, мовби поснули (Мирний, III, 1954, 128);

// перев. у сполуч. із сл. вічним сном, перен. Вмерти (про багатьох).

Полягли в бою казахи-батири. Освятили дружбу, пролили кров і самі поснули на українських полях (Довж., III, 1960, 36);

// Впасти у сплячку (про тварин).

У тиші завмер нічний осінній степ. Налякані першим холодком, вже давно поснули цвіркуни (Собко, Справа..,1959, 297).

2. перен. Стати нерухомим.

Глянеш на все те здалеки з гори, і здається тобі, що бачиш якесь зачароване царство, де все поснуло й ніби скам’яніло (Н.-Лев., І, 1956, 53);

// Стати тихим, безгомінним; затихнути.

Вже північ близька. Вулиці поснули, Окриті пітьми чорним рантухом; Не гомонять від криків людських мури, Від грохоту карет (Фр., XIII, 1954, 432).

Словник української мови (СУМ-11)