поснути

ПОСНУ́ТИ, немо́, нете́, док.

1. Впасти в сон, заснути (про всіх або багатьох).

Знов змовкли – сидимо... Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії (Марко Вовчок);

Ніч криє і місто, і табір ворожий, .. Поснули усі до спочивку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа (Леся Українка);

– Давайте, хлопці, заспіваємо абощо, а то ще поснемо тут, – сказав жвавий і непосидливий Марченко (С. Васильченко);

Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули (О. Гончар);

* У порівн. Усі троє [Пріська, Панько та Кирило] полягали і помовкли, мовби поснули (Панас Мирний);

// перев. у сполуч. зі сл. вічним сном, перен. Вмерти (про багатьох).

Полягли в бою казахи-батири [батирі]. Освятили дружбу, пролили кров і самі поснули на українських полях (О. Довженко);

// Впасти у сплячку (про тварин).

У тиші завмер нічний осінній степ. Налякані першим холодком, вже давно поснули цвіркуни (В. Собко).

2. перен. Стати нерухомим.

Глянеш на все те здалеки з гори, і здається тобі, що бачиш якесь зачароване царство, де все поснуло й ніби скам'яніло (І. Нечуй-Левицький);

// Стати тихим, безгомінним; затихнути.

Вже північ близька. Вулиці поснули, Окриті пітьми чорним рантухом; Не гомонять від криків людських мури, Від грохоту карет (І. Франко).

Словник української мови (СУМ-20)