почесати
ПОЧЕСА́ТИ, ешу́, е́шеш, док., перех.
1. Чесати якийсь час.
2. розм. Те саме, що почу́хати.
І чиряк даремне не сяде, хіба почешеш (Номис, 1864, № 7105).
◊ Почеса́ти бере́зовим ві́ником кого — побити кого-небудь різками.
— А то ж задля чого [на конюшню]? — зацікавившись, допитуюся я. — Щоб конюх Тришка березовим віником почесав (Мирний, IV, 1955, 336);
Почеса́ти спи́ну (ре́бра) кому — побити когось.
Коли сверблять із вас у кого Чи спина, ребра, чи боки, Нащо просити вам чужого? Мої великі кулаки Почешуть ребра вам і спину (Котл., І, 1952, 185);
Здавайся ж, без одсічі, зграє! Життя вам дарують, за вашу ж вину Почешуть лиш гречно подлячу спину! (Стар., Поет. тв., 1958, 225);
Почеса́ти язика́:
а) говорити довго і без потреби.
І знову говорить і говорить — любить же Петрович язика почесати (Крот., Сини.., 1948, 45);
б) обговорювати поза очі чиюсь поведінку, злословлячи при цьому.
Текля ще довго стояла на воротях, шукаючи, на кому б зігнати свою злість, з ким би почесати язика (Кучер, Трудна любов, 1960, 430).
3. перен. Швидко побігти або піти.
— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого моріжку (Мирний, І, 1949, 150).
Словник української мови (СУМ-11)