пролунати
ПРОЛУНА́ТИ, а́є. Док. до луна́ти.
Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях (Вас., І, 1959, 116);
Десь грюкнули двері, в подвір’ї пролунав постріл (Бойч., Молодість, 1949, 28);
— Щира українка, справжня дочка народу, — заохотливо промовив Левченко, нахилившись їй до плеча. — Уявляєте, як ваше слово тут [на з’їзді] пролунало б (Гончар, II, 1959, 179);
Пролунала слава і про Богуна (Кач., II, 1958, 426);
// безос.
— Ф’ю-ф’ю! Ф’ю! — пролунало зразу ж з пітьми, звідкілясь збоку (Смолич, II, 1958, 90).
Словник української мови (СУМ-11)