підлий
ПІ́ДЛИЙ, а, е.
1. Який викликає осуд.
Підле вбивство парламентерів викликало хвилю гніву й обурення серед наших військ (Гончар, III, 1959, 237);
Підлий вчинок;
// Схильний до негідного вчинку, здатний на такий вчинок.
Начальником поліції він став з першого ж дня фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах на весь район. Від руки цього підлого виконавця фашистських наказів загинули десятки людей (Довж., І, 1958, 297);
У противагу куркульській молоді — розбещеній, підлій, боягузливій, жорстокій, Головко малює постаті дітей бідноти в привабливих і теплих тонах (Іст. укр. літ., II, 1956, 435);
// у знач. ім. пі́длий, лого, ч., зневажл. Той, хто своїми вчинками викликає осуд.
Мухи сідають на ранах, Пчоли [бджоли] на квітках пахучих; Добрий все бачить лиш добре, Підлий лиш підле у других (Фр., XI, 1952, 76);
// Уживається як лайливе слово.
— А хто своїх бісових вилупків натравляв кидатись груддям? Скалічити ж дитину можна: печінки одбити, око вибити… Підлі, не знаєте? (Мирний, IV, 1955, 81);
// у знач. ім. пі́дле, лого, с. Те, що викликає осуд, негативне ставлення.
Одійде в морок підле і лукаве, Холуйство у минувшину спливе, І той ніколи не доскочить слави, Хто задля неї на землі живе (Сим., Земне тяжіння, 1964, 53).
2. розм. Дуже поганий; препоганий.
Взагалі — переживаємо підлі часи. Суспільність забита, залякана, втомлена (Коцюб., III, 1956, 313);
[Професор:] Надзвичайно підла погода. Вдень було ясно, а тепер дощ і сніг (Коч., II, 1956, 43).
Словник української мови (СУМ-11)