ратник
РА́ТНИК, а, ч.
1. заст. Боєць раті, воїн.
В окопах ратники з берданками. Народ сірий, непідготовлений (Вас., Незібр. тв., 1941, 204);
Руські ратники бились на Куликовому полі в кольчугах, шоломах бойовими сокирами, мечами і списами власного виготовлення (Укр. іст. ж., 6, 1960, 112).
2. У дореволюційній Росії — рядовий державного ополчення.
Ходкевич з усіма силами кинувся на ратників ополчення (Іст. СРСР, І, 1956, 165);
За обідом Геннадій розповідав, що повітове дворянство вирішило спорядити сотню ратників (Кочура, Зол. грамота, 1960, 31).
Словник української мови (СУМ-11)