рип
РИП¹, у, ч. Різкий звук, що виникає від тертя предмета або його частин чи деталей об щось інше.
Почувся брязкіт шпор, рип чобіт (Мирний, І, 1954, 353);
Сьогодні, перед світанком, Андрія розбудив рип сінешніх дверей (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 146);
// Звук, який видають деркачі, снігурі та деякі інші птахи;
// Різкий, неприємний звук у голосі людини.
◊ За одни́м ри́пом — водночас, заразом.
— Посидів би ще, Михею. — Ганна чекає.. — То й ми за одним рипом. — Мирон теж встає (Зар., На.. світі, 1967, 100);
З ри́пом — з труднощами, через силу.
Інші дівчата входили в життя майстерні з скрипом, рипом, часто з сльозами й наріканнями (Сенч., Опов., 1959, 82);
На рипу́ (ри́пах) — який при користуванні рипить.
Василь уже сам, не питаючись нікого, заказав шевцеві чоботи, щоб і на одну ногу, і на рипу, і на високих підборах (Мирний, IV, 1955, 117);
А в Гната — сідло на рипах, кінь, як звір (Тют., Вир, 1964, 331).
РИП², РИП-РИ́П, виг.
1. Звуконаслідування, що відтворює різкий звук від тертя чогось об що-небудь.
Аж ось… рип!.. хтось увійшов у хату… (Кв.-Осн., II, 1956, 164);
— Зараз дійдемо до великого каменя, повернем до лісу, — говорить Марія і прислухається. «Рип-рип» — доганяє нас рипіння солдатських чобіт (Мур., Бук. повість, 1959, 184).
2. розм. Уживається як присудок за знач. ри́пнути.
То було ніколи й не загляне в нашу хату..; а це колись одного дня, ні сіло ні впало, Параска рип нашими сінешніми дверима! (Н.-Лев., II, 1956, 19);
— Коли це ворота рип: заїжджають до двору черкеси в шапках (Тют., Вир, 1964, 372).
Словник української мови (СУМ-11)