родовитий
РОДОВИ́ТИЙ, а, е. Який належить до старовинного роду (у 2 знач.).
Нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги.., а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити (Л. Укр., III, 1952, 711);
Спостерігаючи нескінченні знущання родовитого офіцерства з солдат, мовчки стискав кулаки (З глибин душі, 1959, 10);
Без імення ніхто між людей не буває — Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 151);
// Який свідчить про належність до такого роду.
[Таня:] Хто він такий — не знаю. Може, князь, може, граф. Помітно тільки родовиту пиху, аристократичне виховання (Вас., III, 1960, 130);
// Який є власністю такого роду.
Родовиті, оторочені садами і стависьками палаци ставали трухлявими пустками або ішли з торгів, а їхні господарі втікали в департаменти (Стельмах, І, 1962, 282).
Словник української мови (СУМ-11)