розкол
РОЗКО́Л, у, ч.
1. рел., заст. У Росії середини XVII ст. — релігійний рух проти офіційної церкви, який закінчився утворенням ряду сект;
// Відокремлення від офіційної церкви.
— Ти єретик! ти єретик! Ти сієш розколи! Усобища розвіваєш [розвиваєш], Святійшої волі — Не приймаєш!.. (Шевч., І, 1963, 267);
Реформи Никона спричинились до церковного розколу, тобто до відокремлення від церкви противників церковних реформ (Іст. СРСР, І, 1956, 179).
2. перен. Дія і стан за знач. розколо́ти, розко́лювати 2 і розколо́тися, розко́люватися 2.
Меншовики і есери лякали нас розколом, який ми внесемо в село організацією комітетів бідноти (Ленін, 37, 1973, 170);
Найважливішою умовою успішної боротьби робітничого класу є подолання розколу в його рядах, об’єднання зусиль всіх робітничих загонів (Ком. Укр., 11, 1966, 54);
Соціалізм назавжди покінчив з пануванням приватної власності на засоби виробництва, цим джерелом розколу суспільства на ворогуючі класи (Програма КПРС, 1961, 12);
— Ворог наших душ не спить ніколи, Ричить, мов лев, шука, кого б пожер. Мов кігті, в душу запуски розколи І силу волі палить, мов костер (Фр., XIII, 1954, 285).
3. спец. Довгий вузький коридор із дерев’яних щитів з розширеним входом, який споруджується для індивідуального огляду та підрахунку овець, коней.
[Оверко:] Вже пригнали овець з степу. Чабан питає, чи на розкол пускать, чи прямо в кошару заганять? [Фрік:] На розкол (Кроп., V, 1959, 57);
В першу частину площадки [для обприскування тварин] коні надходять із загону через розкол (Профіл. захвор.., 1955, 34).
Словник української мови (СУМ-11)