рідня
РІДНЯ́, і, ж.
1. збірн. Чиїсь родичі близькі або далекі.
[Горпина:] Розтривожили ви мене піснями. Плачу я, що мене моя рідня цурається (Н.-Лев., II, 1956, 508);
Мало не всі з присутніх когось із рідні отоді втратили: Гармаші — батька, дядько Мусій — племінницю.., у Тимка на засланні батько (Головко, II, 1957, 404);
*У порівн. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 100).
◊ Вступа́ти (вступи́ти) в рідню́ див. вступа́ти¹.
2. кому, розм. Родич або родичка кому-, чому-небудь.
— Та я оце зроду не буду його годувати! Що він мені?! Рідня? (Коцюб., І, 1955, 437);
Безстрашний і грізний Кибальчич доводиться далекою ріднею їхній сім’ї (Стельмах, І, 1962, 250);
— Який він там у тебе не є, але він тобі таки батько: рідня найрідніша! (Гончар, Тронка, 1963, 264);
// перен. Який має у певному відношенні подібність до когось, чогось, схожість з ким-, чим-небудь.
Пуста голова — баранові рідня (Укр. присл.., 1963, 398).
Словник української мови (СУМ-11)