собацюга
СОБАЦЮ́ГА, и, ч. і ж.
1. Збільш. до соба́ка 1.
Гавкнуло, як із бочки, — і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищиреними зубами (Вас., II, 1959, 63);
Розжився [Селентій], розбагатів, поприв’язував собацюг по чотирьох кінцях подвір’я, щоб стерегли замазані в бовдур золоті червінці (Тют., Вир, 1964, 173).
2. розм. Те саме, що соба́ка 1.
— Султан! Брат ти мій!.. Султан?! Ах ти ж, собацюга моя… (Мик., II, 1957, 254).
Словник української мови (СУМ-11)