стогін
СТО́ГІН, гону, ч.
1. Протяжливий жалібний звук, який видає людина від болю, туги і т. ін.
Почувся слабий стогін матері. Харитя.. підбігла до ліжка (Коцюб., І, 1955, 14);
Відкрив [противник] вогонь з кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін і зойки пораненого (Гончар, III, 1959, 234);
— Ой, як же не плакати, коли навкруги лихії люди, — з стогоном промовила Марина Хомівна (Хижняк, Тамара, 1959, 176);
З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін (Скл., Святослав, 1959, 28);
*У порівн. — Ленін помер! — Ленін!.. — вихопилось у всіх, як стогін (Довж., І, 1958, 472);
// Подібний до такого звуку крик, який видає тварина від болю і т. ін.
Жеребчик іржав і жалібно постогнував. Уляна не могла чути того стогону (Тют., Вир, 1964, 514);
// Жалібний крик (перев. птахів); квиління.
Чайки.. з стогоном пролітали наді мною (Донч., Секрет, 1947, 20);
// перен. Протяжливий шум, гул, що нагадує такий звук.
Свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном (Кобр., Вибр., 1964, 167);
Перебиті мости із стогоном падали в холодну глибінь Дунаю (Жур., Вечір.., 1958, 269);
З гуркотом, стогоном, ревом ринула брила вниз в провалля (Ю. Янов., IV, 1959, 116).
Сто́гін стої́ть:
а) про неугавний плач, зойк і т. ін.
Стогін стояв у приміщенні. Той просить води, той щось белькоче, лається в маячінні (Гончар, II, 1959, 132);
б) про безперервний шум, гул.
2. перен. Нарікання, ремствування.
Стогін покріпаченого люду не давав Сковороді спокою, і він весь час мріяв про республіку (Тич., III, 1957, 103);
Леся Українка.. проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків: «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!») (Рильський, IX, 1962, 39).
♦ Сто́гоном стогна́ти див. стогна́ти.
Словник української мови (СУМ-11)