сухо
СУ́ХО, присл.
1. Присл. до сухи́й 1, 11-13.
Чорне обличчя [жінки], на якому сухо палали смоляні очі, ані найменшим порухом не виказувало її думок (Перв., Дикий мед, 1963, 327);
Тимко стоїть.., зціпивши зуби.., очі горять сухо (Тют., Вир, 1964, 499);
Панна Анеля мовчала, держалась сухо і наче осторонь (Коцюб., II, 1955, 246);
— Ти, Остапе, помовчав би краще! — сказала сухо мати (Головко, II, 1957, 576);
Готувала [Ясногорська] Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів.. Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо… (Гончар, III, 1959, 397);
Частина наших драматургів сухо й поверхово відображають життя, не заглиблюються в його сутність (З глибин душі, 1959, 103);
В цей час надворі сухо тріснув постріл вартового (Мик., II, 1957, 277);
Гальванеску знову засміявся сухо і хрипко (Смолич, І, 1958, 71).
2. у знач. присудк. сл. Про погоду без опадів, відсутність вологи у повітрі.
В полі добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осінній холод змокне було [Гнат], що й ниточки сухої не знайдеш на спині (Коцюб., І, 1955, 21);
Сьогодні до полудня хмарно, але сухо (можна було гуляти і сидіти надворі) (Л. Укр., V, 1956, 392);
// Про відсутність рідини в якій-небудь посудині.
Хотілося пити, але в бачку було сухо (Збан., Єдина, 1959, 189);
// Про відсутність болота на грунті, дорозі і т. ін.
Там, де вчора ще було сухо, зараз хлюпає вода (Гончар, II, 1959, 427);
Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо (Тют., Вир, 1964, 321).
3. у знач. присудк. сл. Про відчуття сухості (в роті, горлі).
Обід не йде [Івану] до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде? (Коцюб., І, 1955, 411);
Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить (Головко, II, 1957, 167).
Словник української мови (СУМ-11)