темнота
ТЕМНО́ТА́, о́ти́, ж.
1. Відсутність світла, освітлення; темінь.
Любе місяця сіяння Прожене темноту ночі (Л. Укр., IV, 1954, 111);
І враз — з постелі в темноті недремний дух мене підкинув (Тич., II, 1957, 105);
// Темне, не освітлене або погано освітлене місце, не освітлений простір.
А тут ще почало темніти, так Сомкове військо — наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тілько реве да бурхає (П. Куліш, Вибр., 1969, 157);
І сидять вони у темноті на печі, дожидають матір з поденщини (Вовчок, І, 1955, 289);
Погасла свічка, — тільки кінчик гноту Червону іскру кидає в темноту (Граб., І, 1959, 312);
// перен. Про втрату свідомості, непритомний стан.
Закрутилося, заходило колесом все кругом мене… Непроглядна темнота очі криє… (Мирний, І, 1954, 94);
// Час, коли не світить сонце; пізній вечір, ніч.
Життя стало нестерпним, з настанням темноти на вулицю не вийдеш, місто як вимерло, тільки ковані підбори [інтервентів] по бруку клацають (Гончар, II, 1959, 35).
Те́мна темно́та́ — абсолютна відсутність світла.
Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все стояло його біле обличчя і стиха усміхалося до неї… (Мирний, III, 1954, 151).
2. перен. Неосвіченість, відсталість, неуцтво.
Хай загине Слід по підлості і злобі, Слід по темноті й безумстві [безумству] (Фр., XIII, 1954, 20);
Він [лікар] веде боротьбу з темнотою, з забобонами., з ворогуванням селянина до інтелігента (Коцюб., І, 1955, 172);
Злидні, безправ’я, темнота, нещадна експлуатація, моральне знущання — от риси галицької, буковинської, закарпатської минувшини (Рильський, III, 1956, 41).
3. зневажл. Про неосвічену, необізнану з чим-небудь або відсталу людину.
Хтось зашипів на нього, осік зразу: — Ех ти, темнота! Не в грошах діло (Кучер, Трудна любов, 1960, 478).
4. заст. Сліпота.
— Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, — каже [Черевань] кобзареві. — Ось на лиш полапай, яке тут диво (П. Куліш, Вибр., 1969, 62).
Словник української мови (СУМ-11)