туча
ТУ́ЧА, і, ж.
1. Густа темна хмара, яка приносить дощ, град, сніг.
Як ніч, насовується туча І небо млою покрива, Грюкоче [гуркоче] грім, а буря злюча Дуби з корінням вирива… (Стар., Поет. тв., 1958, 163);
На небі громова туча. Блискає часом, але дощу нема (Л. Укр., II, 1951, 328);
То сонце вигляне, то знову туча, і блискавка, і дощ… (Тич., II, 1947, 195);
Шалена віхола мете, Без краю мчать буремні тучі (Шер., Дорога.., 1957, 127);
*У порівн. Одарка не здолала опустити руки, та так і повисла вона над дитиною, як чорна туча над землею… (Мирний, І, 1954, 53).
2. кого, чого, перен., рідко. Велика кількість, маса кого-, чого-небудь.
Пускали [рутульці] тучами к ним стріли, А деякі були так смілі, Що мали перескочить рів (Котл., І, 1952, 216);
Передня лава атакуючих одразу розсіялась, ніби втанула в землю, а натомість з’явилась, наближалась…туча сірих круторогих волів! (Гончар, II, 1959, 82).
Словник української мови (СУМ-11)