уміти
УМІ́ТИ (ВМІ́ТИ), і́ю, і́єш, недок., перев. з інфін.
1. Володіти умінням робити що-небудь.
Зоня знала стільки веселих.. краков’яків, уміла так гарно танцювати (Л. Укр., III, 1952, 647);
Кульжан вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати (Тулуб, В степу.., 1964, 59);
— Нам, товаришу Оленчук, зараз потрібні люди, які досконало знають Сиваш, уміють орієнтуватись на ньому не тільки вдень, а й вночі (Гончар, II, 1959, 398);
// Мати здібність, здатність до чого-небудь.
Марічка і сама вміла складати пісні (Коцюб., II, 1955, 314);
Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим (Хотк., II, 1966, 153);
— Терентію, я мушу тобі сказати, ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми (Довж., І, 1958, 478);
// Бути в змозі, могти зробити що-небудь.
Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати (Шевч., І, 1963, 25);
Він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє (Тют., Вир, 1964, 295).
◊ Не вмі́ти сло́ва (двох слів) ви́мовити (сказа́ти) див. сло́во;
Умі́ти поверну́тися див. поверта́тися¹.
2. розм. Знати.
— Хлопці, чутно, співають, — цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють; мабуть, то байрачани… (Мирний, І, 1949, 317);
Батюшчин машталір був колись у солдатах [солдатах] і вміє багато слів, що й учительша їх не чула (Мик., Кадильниця, 1959, 6).
Словник української мови (СУМ-11)