утішний
УТІ́ШНИЙ (ВТІ́ШНИЙ), а, е.
1. Який сприяє заспокоєнню, приносить полегшення.
Як не мучились вони [Мотря з Оришкою] цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного (Мирний, І, 1949, 137);
Йому потрібне її втішне слово і дружня ласка (Сміл., Сад, 1952, 144);
За п’ять хвилин Чіпаріу повернувся [з розвідки] з утішними новинами. Над урвищем не було нікого (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 73);
Радіо й сьогодні не принесло втішних вістей (Кучер, Чорноморці, 1956, 253).
2. Який приносить втіху, радість, здатний розважити, розвеселити.
Була й йому утішная Весна колись за давніх літ (Манж., Тв., 1955, 38);
— Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка! (Вас., І, 1959, 70);
Принесли його [їжачка] додому, а він відразу почав лазити, всюди зазирати, принюхується до кожної речі. Ох і втішний який! (Коп., Сон. ранок, 1951, 109);
Марко хлопець утішний, дідовим усом бавиться, розважає діда (Мик., II, 1957, 316).
3. Який виражає радість, задоволення.
Як багато народу зібралось,.. і всі вони прийшли на неї дивитись. При сій думці очі Софії грають гордим втішним вогнем (Л. Укр., III, 1952, 507);
Олена поглянула на Петра. А побачивши його.. утішне лице, усміхнулася й собі (Март., Тв., 1954, 125).
Словник української мови (СУМ-11)