хуга
ХУ́ГА, и, ж.
1. Сильний вітер із снігом; завірюха, хуртовина.
В глибоких заметах брьохають коні, Хуга замітає снігом дорогу, Мов пекло у полі — світа не видко! (Коцюб., I, 1955, 430);
Був темний вечір. Хуга вила І рвала стріхи з бідних хат, І снігом нам у вічі била, Мов завертала нас назад (Черн., Поезії, 1959, 93);
Пробуджувались од довгого сну бляклі, притолочені, прибиті хугами і морозами озимі (Ряб., Жайворонки, 1957, 135);
*Образно. Крізь хуги свинцеві, метілі залізні Ми щастя виносим з найтяжчих шляхів… На крилах безсмертя підносить Вітчизна І славить навіки звитяжців-синів (Стельмах, V, 1963, 42);
Буде знову вишнева хуга, Прийде іншим травневий цвіт (Мас., Поезії, 1950, 195);
Вона не любить? Серця хуга тобі чужа і навісна. Настане час, ти стрінеш другу, з любов’ю вернеться весна (Сос., II, 1958, 68);
*У порівн. Та роки йдуть і дні, як хуга… (Сос., II, 1958, 356);
// рідко. Сильна буря взагалі.
Після мовчанки він знову заводить мову про канал: — Як прийде велика вода, то змінить весь край. Уволю нап’ється дніпрової степ і зазеленіє… А то ще літо уповні, а вже тут згоріло все, гаряча хуга свистить, куряву жене (Гончар, Тронка, 1963, 312).
2. перен. Чвара, колотнеча, сварка.
Князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив (П. Куліш, Вибр., 1969, 171).
Словник української мови (СУМ-11)