часом
ЧА́СОМ, присл.
1. То саме, що і́ноді.
Часом [Палагна] щезала з дому і верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе (Коцюб., III, 1956, 342);
Часом можна висловить пейзажем Те, для чого слів нема людських (Рильський, Голос. осінь, 1959, 10).
♦ Ча́сом з ква́сом, поро́ю з водо́ю див. квас.
2. Випадково, ненароком.
— Чи ви не п’яні часом, пане хазяїне, бодай ви здорові були? — поспитав він з непевністю в голосі (Коцюб.. І, 1955, 115);
Сафрон з підсвідомим острахом поглянув на вікно попівського будинку: чи не побачив його часом з кімнати начальник штабу (Стельмах, II, 1962, 183);
— Вибачайте, у вас часом нема сірників? (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 20).
Словник української мови (СУМ-11)