чого
ЧОГО́.
1. займ. див. що¹.
2. присл. Уживається на початку речення, в якому міститься запитання про причину або мету чого-небудь.
— Боже мій,— скрикнула пані.— ..Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба? (Вовчок, І, 1955, 30);
— Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? — придивлялася до неї Уляна (Тют., Вир, 1964, 510);
— Чого,бабо, притарабанилася? — неласкаво запитав писар Чайчиху (Стельмах, І, 1962, 211);
// у знач. сполучного сл. Приєднує підрядні додаткові речення.
Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся (Коцюб., І, 1955, 365);
Господар пильно оглянув Дорощука, докладно розпитав, хто він та чого опинився в місті (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 28);
// у сполуч. з підсил. част. б, бо, би, ж. Уживається для увиразнення того, про що запитується в реченні.
Аж ось із Києва привозять Княжну.. Тілько смутна, невесела… Чого б сумувати? (Шевч., II, 1963, 30);
— Слухай, лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? (Вовчок, І, 1955, 198);
І вже нема в душі моїй тривоги. Зі мною ти. Чого ж мені іще? (Сос., II, 1958, 145);
// Уживається як питальне слово.
— Ти як тут опинилась?.. Чого?.. — Чого? ..Того, що годі вже сподіватися, поки сам прийдеш… Коли старостів пришлеш? (Коцюб., І, 1955, 248);
— Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.— Чого? — подає голос Чіпка з хати (Мирний, І, 1949, 267).
Словник української мови (СУМ-11)