чумний
ЧУМНИ́Й, а́, е́.
1. Прикм. до чума́.
Епідеміолог академік Д. Н. Заболотний (1866-1929 рр.) вивчив чумні захворювання в Індії, Аравії, Китаї, Монголії, Манчжурії, Поволжі і Закавказзі (Іст. УРСР, І, 1953, 721);
Як сарана, як подих чумний, налітає він [ширинський бей] на безборонні землі, позначаючи кров’ю і полум’ям свою путь (Тулуб, Людолови, І, 1957, 136);
// Який викликає чуму.
Морські свинки надзвичайно чутливі до чуми. Вдихання розпорошених у камері чумних бактерій спричиняє в них в усіх випадках розвиток смертельної чумної пневмонії і генералізованого сепсису (Вибр. праці О. О. Богомольця, 1969, 404);
// Заражений чумою.
[Старшина:] Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати? (Кроп., II, 1958, 18);
Сироватка допомогла навіть самому Заболотному врятуватися, коли він заразився, розтинаючи чумний труп (Наука.., 12, 1956, 27).
2. перен., розм. Який утратив здатність нормально мислити; очманілий.
[Галина:] Я й правда сьогодні чумна якась (Собко, П’єси, 1958, 370).
Словник української мови (СУМ-11)