шпиг
ШПИГ¹, а, ч., розм. Те саме, що шпигу́н.
— Панове, я не шпиг. По-польськи говорю. Коли не б’ємося, то з вами п’ю й курю (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 43);
Моя пам’ять перебирала цілу галерею шпигів, яких я знав у багатьох городах, але не могла згадати, де й коли я бачив цього добродія (Коцюб., II, 1955, 428);
[Сганарель:] Нас викрито. Я бачив, недалечко чернець якийсь блукає… Се шпиг від інквізиції, напевне, а може й кат з отруєним стилетом (Л. Укр., III, 1952, 367);
*Образно. Моя люба! Мій розум — досвідчений шпиг, А до того ще й блазень штудерний,— Свідок фіглів твоїх 1 любовних інтриг (Вороний, Вибр., 1959, 182);
*У порівн. Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг… (Вовчок, VI, 1956, 231).
ШПИГ², виг., розм. Уживається як присудок за знач. шпига́ти і шпигну́ти.
Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу,— аж мене в поперек — шпиг! (Мирний, IV, 1955, 354).
Словник української мови (СУМ-11)