шушукати
ШУШУ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Говорити одне з одним пошепки, перев. таємно від інших, нашіптувати кому-небудь щось.
Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали (Мирний, III, 1954, 189);
Деякі [діти] в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись (Фр., II, 1950, 367);
Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте купаннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою (Тют., Вир, 1964, 239);
По залі заторготіли ослонами — сідали. Перегукувались, шушукали… Стихло (Головко, І, 1957, 151);
*Образно. Вітер осінній шушукає з сухим бур’яном (Донч., І, 1956, 103);
Кладуть без ліку поклони гарячі [соняшники], Як вигляне сонце в небесні обходини, А потім шушукають про свої невдачі, Про гори капусти й дрібної городини (Мал., Звенигора, 1959, 57).
2. перен. Тихо шуміти, шелестіти.
Вітрець гудів тихесенько, шушукало листя (Укр. поети-романтики.., 1968, 174);
Десь кречет понад болотом Своїх діточок скликає, Шушукає льон спокійно Обабіч доріг далеких… (Шпорта, Вибр., 1958, 339).
Словник української мови (СУМ-11)