шушукати
ШУШУ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Говорити одне з одним пошепки, перев. таємно від інших, нашіптувати кому-небудь щось.
Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали (Панас Мирний);
Деякі [діти] в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись (І. Франко);
Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте купаннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою (Григорій Тютюнник);
По залі заторготіли ослонами – сідали. Перегукувались, шушукали... Стихло (А. Головко);
* Образно. Вітер осінній шушукає з сухим бур'яном (О. Донченко);
Кладуть без ліку поклони гарячі [соняшники], Як вигляне сонце в небесні обходини, А потім шушукають про свої невдачі, Про гори капусти й дрібної городини (А. Малишко).
2. перен. Тихо шуміти, шелестіти.
Вітрець гудів тихесенько, шушукало листя (А. Метлинський);
Десь кречет понад болотом Своїх діточок скликає, Шушукає льон спокійно Обабіч доріг далеких... (Я. Шпорта).
Словник української мови (СУМ-20)