язичник
ЯЗИ́ЧНИК, а, ч.
1. Той, хто визнає язичество; ідоловірець.
Слов’яни до Х ст. були язичниками (Іст. СРСР, І, 1956, 35);
У перші віки християнства язичники так не лютували проти християн, як у ту годину шляхта знущалась, мордувала і карбувала своїх братів (Стор., І, 1957, 163);
*У порівн. Смерть — це було єдине, чого він завжди лякався. Уявляв собі тільки життя й, немов давній язичник, любив життя й ненавидів, лякався своєї загибелі… (Сміл., Зустрічі, 1936, 136).
2. заст. Пліткар, базіка.
[Денис:] Не знаю, чи є де у світі такі язичники, як наші селяне? (Кроп., II, 1956, 457).
Словник української мови (СУМ-11)